«Мрію знову ходити»: історія підлітка з Харківщини
16-річний Ярослав чекає на протезування після мінної травми.
- Доступно:
- Українська
- English
В кімнаті 16-річного Ярослава темно: вікна маленького будинку в Ізюмі закриті щільними дерев'яними віконницями, які мають захистити його мешканців від уламків. Електрики немає — внаслідок останніх обстрілів перебито дроти. Єдине джерело світла у приміщенні — блакитний екран смартфона. На ньому підліток дивиться відео з порадами, як правильно носити протез та як почати ходити. Надія на протез — тепер теж своєрідне джерело світла для хлопця, що підсвічує його майбутнє.
Пів року тому Ярослав втратив праву ступню, коли наступив на міну-пелюстку. З того часу його заповітна мрія — знову мати змогу ходити. Підліток говорить тихо, показуючи на ногу, перемотану еластичними бинтами:
«Я дуже чекаю на протез. Це зараз моя єдина мрія».
Війна знову відбирає можливість ходити
Сьогодні Ярослав мав їхати до Харкова в лікарню, щоб зробити зліпок для протеза. Але напередодні обласний центр обстріляли, влучивши по енергетичних об’єктах. У лікарні немає стабільного електропостачання, тож візит хлопця відклали. Ярославу доводиться знову чекати. Це вже не вперше війна та обстріли відбирають у нього можливості.
Перший тиждень повномасштабної війни хлопець провів у підвалі. Тоді вони з мамою і татом жили в селі Кам’янка на Харківщині. Зараз села фактично немає — обстріли перетворили його на заміновані руїни. Ярослав з родичами та таксою Ремом вийшли із села пішки за день до того, як на його вулиці заїхали танки, а двори та городи перетворилися на поле бою. Хлопець перелічує недитячі випробування, які йому довелося пройти після втрати дому:
«Ми йшли з ранку і до вечора через ліс до Слов'янська. Міст був зруйнований, і ми перепливали річку човном. Потім ночували в церкві, а потім у школі»
Евакуаційним потягом родина дісталася Полтавщини, де провела довгих дев’ять місяців у прихистку для переселенців. Дні у таборі для біженців були настільки одноманітними, що зараз хлопцю навіть немає про що згадати з того періоду. «Ми жили у спортзалі, де стояли ліжка. Було багато людей, багато хто був із собаками», — розповідає Ярослав, поки такса Рем, яка пережила з ним евакуацію, бігає навкруги.
Коли бої навколо Кам’янки стихли, родина нарешті змогла повернутися до рідної Харківщини. В Кам’янці нічого не вціліло — там на них чекав тільки каркас будинку та завали цегли. Їм довелося орендувати старенький невеличкий будиночок в Ізюмі — найближчому місті, де батьки Ярослава змогли знайти роботу.
«Тато мене врятував»
Ярослав хотів би, щоб того дня в жовтні 2023 року ніколи не було. Він часто думає, що міг би зробити інакше — не наступити на міну. Але травмування хлопця — це жахливий наслідок війни.
В той день підліток поїхав у Кам'янку на моторолері, щоб допомогти батькові розбирати завали їхнього будинку. Вже на під'їзді злетів ціпок — моторолер був старенький і час від часу таке ставалося. Хлопець звично зупинився, щоб полагодити його. Та зробив необачний крок з дороги у траву на узбіччі, натрапивши на міну-пелюстку, якими густо усипані території, де велися активні бойові дії. Згадуючи події того дня, Ярослав починає помітно нервувати та торкатися пораненої ноги.
«Я пам'ятаю дуже гучний вибух. Дивно, але я не відчув спочатку сильного болю, тільки побачив, що мій черевик летить у повітря. А потім поглянув вниз і побачив, що ноги немає».
Його тато прибіг на звук вибуху та одразу надав синові першу домедичну допомогу: наклав турнікет та спробував зупинити кров. «Тато — колишній військовий, він зміг накласти мені джгут швидко», — пояснює хлопець. Щоб викликати швидку, чоловікові довелося бігти нагору, до найвищої точки в селі, бо в розбитому населеному пункті не ловив мобільний зв'язок. «Тато врятував мене», — каже Ярослав.
Милиці та мотоциклетний шолом
Тепер у кімнаті Ярослава біля його ліжка завжди лежать дві речі — милиці та мотоциклетний шолом. Милиці допомагають хлопцю пересуватися домом та по двору, а захоплення мотоциклами рятує морально після пережитої травми. В невеликому гаражі за будинком хлопець намагається відремонтувати старенький мотоцикл «Дніпро», який родина купила за безцінь як металобрухт. «Якщо я відремонтую його двигун, він знову зможе їздити», — говорить Ярослав, міняючи деталі мотоцикла.
Знаючи про захоплення хлопця, друзі привозять йому на ремонт мопеди та моторолери. Спілкування з однолітками та хобі — зараз основні джерела радості в житті підлітка. Школу він відвідує онлайн, через травму та відсутність протеза майже не виходить із дому.
Хлопець планує стати в майбутньому автомеханіком. Але зараз не хоче думати про подальше навчання. Очікування протеза та реабілітації витіснили всі інші плани з його життя. «Хочеться вже скоріше почати ходити та їздити на мопеді чи мотоциклі», — із сумом зізнається Ярослав.
Медики прогнозують, що на примірку протеза та реабілітацію йому знадобляться щонайменше кілька тижнів. Тож Ярослав увесь час чекає на дзвінок із лікарні та сподівається, що війна знову не завадить йому почати ходити та повернутися до життя підлітка і мрій про майбутнє.
Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні підтвердила, що за останніх два роки війни міни та інші вибухові пристрої спричинили 124 жертв серед дітей. З них 25 дітей загинули, 99 отримали поранення. Ця цифра зростає з кожним роком війни. Щоб захистити дітей, Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) та партнери продовжують підвищувати обізнаність про мінну загрозу по всій країні за допомогою інтерактивних матеріалів і відео, планів шкільних уроків, мобільних класів і семінарів із мінної безпеки. Протягом 2023 року понад мільйон дітей та 340 000 опікунів узяли участь у навчальних заняттях та заходах із інформування про ризики, пов’язані з вибухонебезпечними предметами, за підтримки ЮНІСЕФ в Україні.
Щоб забезпечити надання допомоги дітям, які постраждали від наземних мін та інших вибухонебезпечних предметів, ЮНІСЕФ разом із партнерами підтримує надання спеціалізованих послуг таким дітям та їхнім сім'ям, зокрема в районах підвищеного ризику, як-от Харківщина.
