Діти, яким немає куди повертатися
Родини з дітьми з прикордонних районів Сумщини тікають від обстрілів
- Доступно:
- Українська
- English
Маленький Гліб старанно виводить пензликом жовті промінчики, очі та усмішку. Сонце на малюнку виходить яскравим та веселим. Одначе самий семирічний хлопчик останніми днями мало усміхається. Серпастий шрам від уламка на його голові ще болить, а переляк від обстрілів ще досі з ним.
На початку березня прикордонне село Велика Писарівка на Сумщині перетворилося на гарячу точку. Інтенсивність обстрілів сягнула піку кілька днів тому — проміжки між розривами авіабомб не перевищували п’яти хвилин. Один із таких обстрілів зачепив будинок Гліба. Хлопчик та його чотирирічна сестра Маргарита були поранені, їхня домівка — зруйнована, а родині довелося стати переселенцями.
«Нам викликали швидку, вивезли в інше місто та вилікували. Потім ми виїхали сюди. Але я хочу додому», — каже хлопчик, тримаючи в руках свій малюнок.
Відкрита травма
Сьогодні Гліб із сестрами відвідує сеанси арттерапії у приміщенні міського будинку культури села Мала Павлівка на Сумщині. Тут родина знайшла прихисток, як і десятки інших переселенців із Великої Писарівки. Поки сім'я зупинилася в гуртожитку, не маючи інших варіантів.
«Обстріли постійно по кілька годин. Навіть якщо зараз тихіше, ти не знаєш, що буде потім. Дітей поранило. Села майже немає, весь центр знищили, є загиблі», – емоційно розповідає бабуся Гліба Світлана Валентинівна.
Вона хвилюється через психологічний стан онуків. Діти й досі налякані та надміру тихі. Шрами від уламків на їхньому тілі, на щастя, неглибокі — медики обіцяють, що вони скоро загояться. Але Світлана Валентинівна запитує в себе, чи затягнуться так само швидко душевні рани?
«Зараз вони потроху почали відходити і душею, і фізично. Але спочатку були дуже налякані. От і сюди ми прийшли, щоб вони могли трохи відволіктися», — пояснює бабуся, яка привела онуків на заняття, що проводять фахівці мобільної команди ЮНІСЕФ.
Мобільні бригади активно включилися в допомогу переселенцям з першого ж дня масової евакуації з прикордонних районів Сумщини. «Ми їздимо по громадах Сумської області, які приймають сім’ї з дітьми, проводимо для них заняття з арттерапії та надання першої психологічної допомоги. Діти пережили дійсно велику травму. Ми стикнулися з тим, що навіть малі діти, 5-6 років, усвідомлюють, що їхнє житло зруйноване і їм нема куди повертатися. І ми дуже обережно говоримо про це з ними», — розповідає соціальна працівниця мобільної бригади Інна.
Сьогодні Інна, її колега — психологиня Анна та медична працівниця Анастасія провели для дітей майстер-клас зі створення картин із солі, а також руханки та ігри. Але заняття мало на меті не тільки творчий розвиток, а й соціалізацію дітей, знайомство з однолітками в новій громаді та покращення їхнього емоційного стану.
«Дітки, які тільки-но приїхали з прифронтових територій, мають ще відкриту травму, їм ще дуже болить. Ми на початку заходу заміряли настрій дітей за допомогою стікерів, потім поговорили про емоції, далі малювали, прослідковували настрій через кольори. І в кінці ми знову заміряли настрій — у багатьох з них він покращився», — ділиться спостереженнями психологиня.
Спілкуючись із дітьми, Анна ретельно добирає слова. Звичайні теми, на які зазвичай люблять говорити більшість дітей, — дім, іграшки та родина, — для дітей із Сумщини болючі. Так і маленький Гліб зовсім не згадує про поранення та розбитий дім. Проте, малюючи, обирає яскраві кольори, які так потрібні в його житті зараз.
«Тато, я хочу жити!»
З Великописарівської громади вимушено виїхали вже кілька тисяч мешканців. Евакуація триває й зараз. «У громаді залишилися ще 54 дитини. Люди виїжджають кожного дня. Зараз інтенсивність обстрілів навіть сильніша, ніж 24 лютого 2022 року», — говорить секретар Великописарівської селищної ради Володимир Лєонов.
Сім’ї, що тікають від обстрілів, лишаються без нічого та потребують невідкладної допомоги. Тож зараз ЮНІСЕФ надає переселенцям набори засобів гігієни та співпрацює з організаціями, що займаються евакуацією цивільних.
«Люди, які приїжджають, мають і психологічні, і матеріальні проблеми. Часто вони їдуть із одним пакетиком — не мають ні речей, ні засобів гігієни, ні одягу», — розповідає соціальна працівниця мобільної бригади Інна. Вона додає, що гігієнічні набори сім’ї отримують, коли прибувають до місць компактного розселення ВПО на Сумщині.
Одна з таких родин — Світлана, Костянтин та їхня восьмирічна дочка Альона. Вони виїхали з-під обстрілів кілька днів тому й зараз мешкають разом із десятками інших переселенців у дитячому садочку «Струмочок» в Охтирці, що став тимчасовим прихистком. Тут, у кімнаті садочка, де рядами стоять ліжка, на яких сплять кілька чужих людей, Альона весь час тримає на руках кролика Мотю — свою улюблену іграшку. Це єдине, що дівчинка змогла взяти з дому.
«Мотя завжди зі мною. Йому сім років, я його старша всього на рік. Я з ним сплю, він мій улюблений. Тому я його взяла з собою. Але мені дуже не вистачає моїх котів. Їх їздить годувати дідусь. Але я дуже скучаю за ними, дуже хочу їх погладити», — дівчинка майже плаче, говорячи про тварин, що залишилися на лінії фронту.
Її тато Костянтин поки не знає, коли родина зможе повернутися у Велику Писарівку та чи зможе взагалі. Тож розкладні ліжка в кімнаті дитячого садочка будуть їхнім домом щонайменше на найближчі два тижні.
«Ми не знаємо, куди їхати далі, — зітхає Костянтин. — Але лишитися ми не могли. Дочка сказала: “Папа, я хочу жити!”. І ми поїхали».
